Не намагайтеся знайти на географічній карті село Нюшанік. Може, звісно, таке і існує, але наше село – вигадане.
Спочатку з’явився собака, голден ретривер на ім’я Нюша. Вона стала родоначальницею садиби. А потім і все інше: будинок у селі, вишневий сад, озеро, рослини… Першою твариною, яка постійно проживає в селі, став кіт, підібраний на жвавій дорозі в центрі Києва. Сидів на смузі розділення, мок під дощем, а з обох боків снували машини. Кота треба годувати, а значить і їздити бодай через день. Ну оскільки все одно вже приїжджаємо, можна й курочок завести.
Головний розпорядник, старожил та член сім’ї – карликовий півник Дон Карлос. Помер від старості минулого року, похований із почестями. Якось мені подзвонила знайома і запитала, а чи не візьмемо ми до своїх курей грака, якого вона витягла на дорозі з-під коліс чиєїсь машини. А чому б і ні? Все одно курей годуємо, ще й фазанів завели. Грак точно поміститься. Ну а далі понеслося. За цим граком пішов інший, потім ворона, потім кролик з натаски …. Заєць з поламаною лапкою; сороченя, прив’язане до стовпа на турбазі; голуби, галки… У клітках народ не містився, довелося побудувати вольєри.
Найстрашніше було піклуватись про хижих птахів. Познайомилися з цікавими людьми, які давно вивчають диких птахів, відстежують їхнє гніздування. З волонтером і прекрасною людиною Оленою, яка самовіддано й безкорисливо виходжує найбезнадійніших. Тепер у нас “бригадний підряд”: вона лікує і вигодовує пташенят і найпроблемніших, а потім віддає нам на реабілітацію чи на постійне проживання. А далі кожен вирішує для себе сам: чи одужати остаточно і відлетіти, чи жити у нас постійно. Іноді нам дзвонять і просять дати “якусь пташку, щоб вона жила у них у квартирі, тому що вони подивилися якийсь фільм, побачили там ворону і вирішили, що їм вона теж необхідна” . Емоції в даному випадку не найкращий порадник! Люди просто не уявляють, що означає тримати вдома дикого птаха. І питання не тільки в гігієні та чистоті, у звуках, а ще й у бажанні птаха (зауважте, цілком законне бажання!) рухатися, намагатися злетіти навіть без крила. Загалом один раз піддалися на вмовляння, дали грака. За тиждень нам його віддали назад. Нині птахів перевлаштовуємо дуже рідко, лише перевіреним людям. І останнє.
Ми вдячні людям, які не проходять повз біду. Підбирають на вулиці птахів-калек, дають їм шанс на життя. І захоплюємося людьми, які не просто дзвонять і констатують факт побаченого покаліченого птаха, а ще несуть його в клініку, надають першу (іноді і другу, і третю) допомогу, виходжують і тільки потім дзвонять і просять дати притулок її. Ще й допомагають прогодувати. Зрозуміло, наші можливості не безмежні. Вольєри не гумові. Ми утримуємо нашу садибу та тварин удвох із чоловіком на власні гроші. Зрідка нам допомагають. Не завжди вдається всіх вилікувати та вберегти. Бувають просто трагічні випадки: епідемія, занесена сільськими горобцями. Тхір — мисливець із сусіднього лісу. Яструб, що проник через сітку вольєра до голубів. Тяжко переживати ці трагедії. Але ніщо не перекреслить радість та щастя “випускних у Нюшаниковому”, коли випускаєш на волю вилікуваних птахів. Заради таких моментів і варто годувати, лікувати, доглядати, співпереживати, няньчити пташенят.
З повагою, Ірина, Валерій.
